Татьяна Лаврова

(Tetiyev)
Регистрация:
05/10/2014

Альбомы автора

ГРА


Я – білий більярдний шар. Це моя гра. Відчувши спиною дотик кия, збираюсь в кулак і нагло розбиваю строгий барвистий клин: це я, Білий!

Від мене шарахаються. Так завжди на початку гри. Полювання починається потім, коли всі поодинці розсіюються по зеленому полю, коли вже ніхто не сприймає Білого всерйоз, і я, такий нарядний і дружелюбний, видаюсь їм просто набридливим, безтурботним бовдуром.

Поки хтось там, вгорі, натирає крейдою кий і прикидає кут прямого попадання, я дивлюся закоханими очима на Червоний шар і мрію загнати його в лузу зараз же, з першого удару. Але мене не питають: мимохідь я штовхаю Синій шар (уповільни цей кадр і подивись ще раз: ось я розвертаюсь в неперевершеному па, а Синій віртуозно нанизує фуете, розчиняючись в танці), потім ми обидва знеможено падаємо в чорну тишу. Це свого роду антракт, перерва, розрив часів...

(Я інколи заздрю тобі – у тебе є шанс заштопати розірваний час, неспішно випити каву, теревеняючи з друзями; ти можеш вивернути себе назовні (якщо це взагалі комусь потрібно!) або врешті-решт, просто погомоніти про політику, про чоловіків, про вишневе варення… А моє спілкування – це лише короткий дотик до іншого кольору).

Повертаючи до свідомості Синього, я ледь переводжу подих. Доводиться з головою пірнати в синю прохолоду чужого, невідомого мені середовища. Примарність відкриттів, абстрактність гіпотез…Тут взагалі неможливо говорити про дрібниці. (Ти бачила хоч раз в житті, як поблискує скальпель в руці хірурга, як відкриваються файли, морські глибини (а поруч, зверни увагу, завжди пропливає дельфін, добродушно вітаючи чистий розум!). Шепіт, звуки, булькання в пробірці … Цікаво, що йому може подобатися в грі? Синій не поспішає з відповіддю. (Так завжди, розумієш? Коли я, минаючи всі ці жваві електрончики, підкочуюсь до самісінького ядра, мене дістають!).

Я знову у грі. Жовтий мені підморгує здалеку, як світлофор: він далеко, але сила удару така, що я встигаю його заштовхнути і відскакую, як справжнісінький лівий нападаючий. Цього майже достатньо, щоб зазирнути йому в очі.

Сонце, золото, пісок, податки, борги, листопад... Я пам’ятаю, що світло й колір – різні речі (про це знає кожен, хто хоч трохи освічений і круглий, – навіть найплоскіший πr2), але сяйво, як завжди, я переплутую з блиском і, хоч трісни, не розумію, чи варто ці властивості розрізняти. (Ага, і ще одне: чому, скажи, коли щось дозріває, воно неодмінно має упасти?)

У Жовтого від моїх теревенів відразу в’януть вуха. Дивак, – вимастив фізіономію найкращою в світі сонячною фарбою, а тепер страждає від нудьги. І всі йому заздрять, хоча й Синій, і Червоний, і Зелений теж тягнуть соки з тепла і світла, – але завжди їм здається, що Жовтий тягне найбільше, і святенницького презирства до Жовтого у них стільки ж, як у голодного шлунка – до їжі.

Сказати по правді, я дико втомився. Щось перебили мені всередині. Розумієш, це не так просто – бути знаряддям невідомих тобі правил гри. На секунду наче відключаюсь – і повільно кочусь із заплющеними очима. Уяви, що значить втомленому сонцем заритися в цю густу зелень! Зелений, друже, привіт! Він сміється – напоєний вологою, трохи прим’ятий – і чудово так пахне м’ятою. Ну ж бо, заспівай про свої рідні поля, про ясени і трави, розкажи про важкий селянський труд! Та даремно – від нього вже зранку несе перегаром.  “Зелений змій” першим вповзає на стіл, за ним плентається Зелений. Без допомоги цього пройдисвіта Зелений не береться ні за яку справу. Насправді “змій” зовсім не зелений (слова - як різнобарвні етикетки: приміряєш і – бумц! – приклеюєш назву), але моєму другові це важко втовкмачити, він надто довірливий.

Віриш, щодня, торкаючись всіх, я не перестаю дивуватися розкоші їхніх кольорів, наче живу всіма їхніми життями, свого не маючи зовсім, – бо не відчуваю себе, не розумію. Я спостерігаю за ними звіддалік, вигадую їм веселі історії, розчиняю їхню нудьгу. Але, помічаючи ту погорду, що йде зсередини, я вже важко хворий їх презирством до всього, що не є відтінками їхніх кольорів. Епідемія кольорофобії!

У фіналі я стаю майже невагомим, хай гравці роблять зі мною все, що їм заманеться. Чорний найближче до лузи, але найбільше він не переносить моєї простоти. Він свого роду художник, філософ: чисті ноти і груба фальш. Він складний, він ховає від нас Бога. Чорний - монополія нашого світу на кожен ковток світла. Його безкінечні загравання із світлотінями, з минулим і майбутнім – це безплотна фантазія, що ліпить свій Вавилон. А втім, Чорний мандрівник все ж встигає прошепотіти мені, що навколо нас є щось кольорове і це “щось” варто возлюбити... Господи, та що це з ним таке?..

Гра тягнеться так довго, але у фіналі залишаємось ми двоє: я – і Червоний. Вирішується доля гри, і у когось за моєю спиною огидно тремтять руки. Захмелілий кий раз-по-раз відводить від мене п’яне око.

Солодка довгождана колись мить дотику… Я вже не хочу цього, я вибухну зараз білим полум’ям, як тільки торкнусь цього божевільного вогню закипаючої крові!

Ні, я їм – не іграшка, ось зараз перелізу через бар’єр і піду додому, бо повітря розпікається і немає чим дихати.

– Відпустіть мене! Я – маленький, я – беззахисний, я ще зовсім білий. А це вже не гра. Це насильство, це вбивство, я ще не вмію помирати у ваших останніх актах.

Безсердечний кий приставлений до серця. Чому я білий? Чому?...У безмежному розпачі я ридаю, скрутившись калачиком. Я чекаю цього ляпаса. (Заради чого, скажи, ви лізете в моє життя? Їм потрібні гроші, я знаю, що таке – жовтий колір. Але ти?! Тобі хочеться придумати мене, потім надломити, подивитись всередину, як пульсує моє життя…Але ти ж знаєш справжню ціну любові! Ніколи не будь проникливою, ніколи!).

Я зовсім розгубилася від несподіваного звинувачення. Моє серце, мов синиця, забилося в куток, доки він, бідолаха, каменем падав у ці страшні, чудернацькі (а може, чудові?) обійми.

Та треба було бачити, як, розбиваючись вщент, Білий розпадається на сині, зелені, червоні, жовті (бог зна, які кольори бувають у веселок!), – а вінчальний передзвін повертає його назад чистим і непорочним. Дивовижне видовище… Білий ще довго крутився на краю цієї циркової безодні і волав:

– Я – Білий, я врятований, я кохаю, мене кохають!

 

***

 

Темніє. На зеленому сукні хтось забув свій виграш. Гроші вже й не дзвенять – вони в’яло шелестять, як осіннє листя.

– Браво, Маестро! Ви сьогодні в ударі. Чудова гра!

Чорна краватка на білому незворушна: “Пригощаю всіх!”.

Сині сутінки. Прохолода. Блимання цигарок. Комусь сподобалась он та картина в фойє, – але там явно не вистачає червоної плями… Дивний, одначе, у цього художника задум.



Опубликовано: 10/03/2016 - 22:40 Проза, Татьяна Лаврова,

КОММЕНТАРИИ: 2  

112.03.2016d14072017

гра..гра..гра..))))))))))
на тое яно i жыццё


214.03.2016oleg1957

ЦІКАВИЙ ВІРШ У ПРОЗІ. ГЛИБОКИЙ ФІЛОСОФСЬКИЙ ЗМІСТ. ЦЕ ПРО ДОЛЮ ЛЮДИНИ, ЯКА ПРАГНЕ ЩОСЬ ЗМІНИТИ В ЖИТТІ, РЕАЛІЗУВАТИСЬ, НЕЗВАЖАЮЧИ НА ПОТУЖНІ ЗОВНІШНІ СИЛИ, ЯКІІ ВИКОРИСТОВУЮТЬ НАС ВТЕМНУ, НЕ РАХУЮЧИСЬ З НАШИМИ БАЖАННЯМИ.



Обсуждение доступно только зарегистрированным участникам.