ГалереяАртклубТатьяна ЛавроваБлог ➝ КІМНАТА, ЯКІЙ НЕ ДО СМІХУ

Татьяна Лаврова

(Tetiyev)
Регистрация:
05/10/2014

Альбомы автора

КІМНАТА, ЯКІЙ НЕ ДО СМІХУ


Від чекання ця кімната виростає до небачених розмірів. Той, хто приносить незабудки, завжди приходить вчасно. Але сьогодні усе навпаки. Стільці у вітальні починають нетерпляче вовтузитись і перешіптуватись між собою, а квіти на підвіконні – ті взагалі вибухають праведним гнівом лише від того, що їм не дали відіспатися після вчорашнього і ніхто не збирається їх поливати.

Поступово усе це – стільці, карнизи, горщики з квітами – зливається в один строкатий балаган. Під тиском очей, що дивляться звідусіль, я перебираю подумки все, чим могла тебе зачепити: в'язки ключів, уривки розмов, відмички, відлучки, відстрочки… Моє лукавство не знає меж, але ці межі є...

Одну з них ти неодмінно переступиш, якщо спробуєш увійти до зачиненого будинку зі службового входу (там ще табличка така безглузда: мовляв, стороннім вхід заборонено). Якщо не звернути на це увагу, можна довго блукати глухими коридорами, украй знесиліти і не знайти вже ніякого виходу. Багато тих, котрі не знаходили, перетворювалися потім на стільці, торшери, пледи, є навіть один ключ – ніяк не можу зрозуміти, від чого...

А дивна кімната продовжує розширятися і стискатися подібно до удава, який, ніби граючись, підстерігає й мимоволі заковтує все нові й нові жертви...

Але, на щастя, напередодні я передбачливо витягла з шафи моє улюблене плаття з цією ніжною шаллю – легкою, білою, як тістечко «меренга». У цьому є щось фатальне: в такому вбранні Алкеста залишала світ пристрастей. «Занадто бліда!» – сказало дзеркало, і невидимий гример швиденько наклав рум'яна на щоки. "Губи підправити! Зараз же! – скомандувало дзеркало. – Де тут чуттєвість, де інтрига?!". (Ніколи б не подумала, що гель під шкіру – це так боляче. Зате прочухана при цьому одержали всі, навіть квіти – за те, що вчасно мене не полили).

Почасти мені навіть подобається оця метушня. Але все одно я виходжу іноді з себе, оббігаю навколо дзеркала і зовсім з іншого боку заглядаю в незнайомі мені променисті очі. (Що вони зі мною роблять, кретини! У цього перелицьованого обличчя – ніякої схожості з моїм внутрішнім станом!).

А взагалі, це не моє діло! Дивитися на себе збоку – не наше діло, коли навколо є стільки незайнятих ніш, в яких можна розміститися із певною часткою фанатизму, розвиваючи його до досконалості, до покликання, до самозабуття, віддаючись новим науковим стилям, літературним жанрам, принципам розвитку, методам роботи…Та мало чому ще? Чи кому? Чи навіщо? І взагалі... Але ці ось знайомі очі - звідкілясь зсередини. Їх нічим не здивуєш. Вони все розуміють. Тільки не вміють сказати...

Добре. Я згідна. Хай кохання і справді сліпе, але ж інтуїція, інтуїція!.. Це ж рятівний рентгенівський промінь. Він не може не прояснити нам те єдине, що могло б стати об'єктом любові (чи ненависті). “То любові чи ненависті?”.

Коли, стріпнувши із себе чекання, кімната зустрічає нарешті довгожданого гостя, усі речі застигають у шанобливому поклоні, не сміючи навіть очей підняти з цікавості. (І коли ти встиг купити їх своїми лестощами і талантом смішити до сліз?). Атож, це саме той випадок, коли зір миттєво обертається на слух. Вуха, одні лише вуха навколо: круглі, квадратні, трикутні, – бункери величезного млина, що перемелює на порох наші шалені пристрасті.

– Я ж просила – не приходити!..

У відповідь – твоє безпомічне мовчання, рідне до божевілля – тягуча, солодка пастила. Воно п'янить і заворожує, як жасмин. (Ти ж пам'ятаєш все, правда?).

– Я не можу без тебе...

– Та невже? – (Звідки у мене цей знущальний тон?)

– Я скучив за тобою. – (Ще б пак! Після такої скаженої сутички завжди хочеться повернутися і щось зрозуміти).

– Скучив?.. Та наша зустріч мала бути ос­танньою.

– Останньою? – вражено перепитуєш ти (і всі підслуховують, всі). – Я не піду звідси. Я за­лишуся тут.

– Ні... – не так уже впевнено кажу я.

– Але чому? – шепочеш, підбадьорений моєю розгубленістю і схожий в цю мить на великого наївного «кролика» – шикарну вечерю цієї цинічної кімнати, схожої на удава.

– Невже не розумієш?! – кажу.  

Справді... Невже?

Я мушу казати тобі ці слова, рятувати тебе від тебе – самовпевненого, вигаданого жіноцтвом божка, якому все завжди дозволено. (Це ж треба! Я почуваюся так, наче усі покинуті тобою красуні делегували мені свої права). І знай, мій любий: найважче змиритися з тим, що закінчується, так і не почавшись...

Але я вже знаю – ти не зрозумієш. Бо ніколи не виходиш із себе, щоб подивитися збоку на своє життя. Ти поводишся, як справжній фанат. Спочатку фанатично любив себе, а тепер фанатично кохаєш жінку, намагаєшся обернути її на троянду, прикрасити нею своє життя, переповнене мріями, що давно вже збулися. Просто жінку. Просто... Але ж троянди не чинять опору, увірувавши у всесильність своєї краси...

Та годі вже. Я мовчу. Бо не могла б тоді стримати ані сліз, ані сміху; не могла б опиратись твоїм наполегливим поглядам; не могла б ухопити рятівної дози повітря, перш ніж задихнутися в поцілунку і розчинитись у тобі, стати тобою. Та що там казати, я навіть очей не змогла б відвести від тебе. Аби від цього зараз хоч трохи щось залежало... Але всупереч усьому я кажу: «Ні!».

І саме тому розчинені навстіж двері так розпачливо їздять на завісах, саме тому тремтливе повітря ще зберігає нервову цівку твого цигаркового диму, а на гілці в цей час безтурботно розгойдується горобчик і зловтішно насміхається тобі вслід: «Ось чому, ось чому, ось чому...».

Саме тому в цьому будинку і почався справжнісінький землетрус.Такого скаженого протягу зроду-віку не пам'ятає мій будинок. Усе літає, падає, розбивається – стільці, карнизи, горщики з квітами – усе розбивається, все!

І в цьому хаосі – це й зрозуміло! – ніхто не помічає легкої білої шалі (білої, як тістечко «меренга»). Від протягу вона різко злітає в небо, ніби силкується щось наздогнати, потім, немов пе­редумавши, повертається назад – і безсило падає, зливаючись із першим снігом.



Опубликовано: 10/03/2016 - 22:34 проза,

КОММЕНТАРИИ: 0  


Обсуждение доступно только зарегистрированным участникам.