ГалереяАртклубТатьяна ЛавроваБлог ➝ МОЯ ЗОРЯ, МІЙ ПОЛИН

Татьяна Лаврова

(Tetiyev)
Регистрация:
05/10/2014

Альбомы автора

МОЯ ЗОРЯ, МІЙ ПОЛИН


Дивно. Сиджу, читаю "Сеньйориту Кору", телевізор сам себе розважає, переказуючи останні новини, – при цьому він старанно перетасовує факти і ледь встигає вимітати з екрану використані сюжети, – але варто мені відірватися від книги й ненароком посковзнутися очима на його гладенькій поверхні, як дикторка – весела дзискуча оса – уміло вприскує у свідомість дозу нової інтелектуальної рідини...

Як на зло, ця чорна скриня навчилась базі­кати голосом моєї однокурсниці (який знайомий тактичний хід!), але я все одно піднімаю очі на екран (мені цікаво, як вона виглядає зараз, ця наша блакитноока Надія ?) – і щоразу мене дурять, лишаючи її за кадром, мов заручницю.

Авжеж, п'яти років спільного навчання цілком достатньо, щоб і на кактусі виросла квітка довіри, але нащо цим зловживати? Адже будь-яка людина на моєму місці втратила б рівновагу, збунтувавшись проти всього на світі: знайомств, родинних зв'язків, навіть страшно сказати, проти чого…Тож краще б мене до цього не схиляли.

Що вдієш, коли мені треба спостерігати за чимось невловимим, що неможливо часом вис­ловити, але що проявляється інколи й в людях, коли помітною стає їх точка опори, сила опору...

Але цього разу мені не щастить. Ця жахлива рідина діє, наче важкий психотропний препарат. Відчуваю, як мій мозок поволі підмінюють на щось рідке, аморфне – те, що можна вдало застосувати у майбутньому: скажімо, в четвертому чи п'ятому моєму поколінні... А поки йде відчайдушна суперечка – на що ж, власне, міняти? – я й сама вже, не дочекавшись ніяких рішень, починаю потроху в щось перетворюватись...

Але то пусте. Головне, що на екрані нарешті з'являється усміхнений малюк, який зворушливо смокче молочко із імпортної пляшечки. Телекамера проковтнула його випадково: просто поруч стояли якісь поважні люди, давали інтерв'ю... І якби я не чула, як у дворі мого будинку наростає дитячий плач, – то їхній сюжет видався б мені цілком правдоподібним.

Але це сильніше від мене: крик – і тиша, що йому акомпанує…Телевізору ніяк не вдається перекричати малюка: диво – не дитина. (Мене завжди дивувало: звідки у малюків така спрага до життя – і стільки страху!).

Схоже, що у відкритому навстіж просторі цю неперевершену арію чую я одна. Від такої величезної відповідальності я починаю нервуватись ще більше, мене раптом охоплює безглузде бажання перелізти через стрункі ряди балконів, взяти на руки цього навіженого егоїста і ніжно заколисувати його в такт шепотіння вітру…

Але цієї ж миті у лікарняній палаті вми­кають світло, воно впивається просто у перенісся, від чого я здригаюсь, наче метелик, приколотий шпилькою.

Медсестра – добродушна старіюча жінка – поправляє сповзаючу ковдру і суворо дивиться на крапельницю. "Годину тому тобі було зовсім зле", – каже вона. Та я й сама вже пригадую ту різку прохолоду в усьому тілі, солодкуватий присмак у роті – певно, рідина потрапляла у кров занадто швидко... (Зате тепер кожна крапля сповзає в глибоких роздумах: а чи варто взагалі так старатися, рятуючи одну живу душу – замість двох).

– Розбудила тебе? – по-материнськи запитує ця добра жінка. – Спи, красунечко, спи. Тобі корисно спати. І дивись мені, не ворушись уві сні, бо голка у вені – це не жарт...

Але зграйка снів вже давно знялася і по­летіла геть (сон – полохливий птах, він не любить раптових пострілів). Зате грізна реальність – тут як тут, шикується в струнку шеренгу, наче армійський взвод. Нічого не вдієш – доведеться згадати, що напередодні була та операція – кесарів розтин, а сьогодні моє дитя померло в кувезі внаслідок чогось незрозумілого. Мені дають достатньо заспокійливого, щоб я не робила з цього особливої трагедії ("Артуре, Артусику"). Моє обличчя поступово стає висохлою пустелею із слідами древніх соляних потоків: всі почуття випиті, нерви висотані. Ось що таке кінська доза заспокійливого...

А я вже згодна була повірити, ніби гінекологія – набагато гуманніший заклад, аніж пологовий будинок, де жахливий крик породіль змішується з природним дитячим криком, як кров з піском. Але, по суті, це та ж в'язниця (адже відвідувачів сюди не пускають). Поволі ця ув'язненість породжує в мені відчайдушне бажання тікати. В бинтах, у розірваному халаті, напівроздягненою, – як  вже вийде. Бунт же змітає всілякі умовності!

Врешті-решт, мені вже нічого було втрачати, тому я й спробувала втекти (та про це – нікому ні слова!). Але на другому поверсі, де справжній барліг професорів, мене перейняла і грубо завернула назад, на восьмий, сувора жінка-професор, хоча внизу вже чекала мама із заповітним клуночком (вона, єдина, хто розуміє мене з півслова, пробралася, мабуть, із чорного ходу, – інакше ж як?). План втечі ганебно провалився, мені не вистачило хоробрості повторити цю спробу. (Інстинкти, страхи, обов'язки – ці речі в мені незборимі!).

Тим часом мій лікар сказав сьогодні промовисту фразу – буцім, перш ніж думати про народження дитини і завдавати такого клопоту лікарям, треба добре зважити на стан свого здоров'я. Не пам'ятаю точно, що саме він сказав, але ті його слова видались мені недобрими, як тепле пиво. ("Любий мій лікарю, не треба мене жаліти, ми ж з вами добре знаємо, що буде потім, тож нема чого від мене приховувати...").

А темрява продовжує насувати. Власне, це вже й не темрява зовсім, а звичайнісінька чорна діра. Де ніщо не відбувається. Де не може нічого відбутись…Але мій годинник ще цокає. Отже, в мене є час поцікавитись, що то за дитячий крик лунає скрізь. У тій "причесаній" санітарками гінекології ніяких дітей не було. Крик...Чи не з того, бува, пологового будинку, куди мене привів уже інший лікар іншої клініки, в інший час, – тремтячу, як осиковий лист, пацієнтку? "Внутріутробна загибель плоду, – спокійно каже (або ще скаже, або вже сказав) він акушерці, – зробіть їй ін'єкцію анальгіну і дайте заспокійливого".

Я зацьковано озираюся, нічого не сприй­маючи навкруг, як ота інфузорія туфелька, найпростіше створіння, що проявляє лиш волю до поділу та життя.

З вікна видно, як у корпусі навпроти важать малюків, беручи за ніжку кожного, як жабеня. Незабаром чотирнадцята: їх усіх покладуть на візок і повезуть годувати. Вікно трохи прочинене, і в духмяному повітрі плавно перекочується голос наполегливої (молодої, напевне!) жінки, яка запевняє свого чоловіка, що новонародженого сина слід назвати іменем апостола Павла.

"Артуре, Артусику!” – спливає у пам'яті. Роздертим вирізом лікарняної сорочки витираю з чола крапельки поту, а незнайомий голос всередині звучить, мов літургія. "Шукайте спочатку Царства Божого і правди його, і все те прикладеться вам. Отже, не турбуйтесь про завтрашній день, бо завтрашній сам потурбується про своє: достатньо для кожного дня своєї турботи..."

От-от, може, вся глибина цієї безодні в тому й полягає, що ми умудряємось жити сьогоднішнім, вчорашнім та майбутнім днем водночас, підмішуючи у цей складний розчин і без того гримучу суміш своїх бажань, забобонів та помилок, що кидаємось із крайності в крайність, склеюючи уламки знічев'я розбитих нами доль...

Час іде, а обличчя моїх лікарів знову стають стурбованими. "Кличте анестезіолога. Негайно! Потрібен наркоз." (Ефірна маска – не найкращий засіб, але іншого під руками нема – надто багато сьогодні пологових патологій).

"Дихай, дитино, дихай глибше...". Перед очима – дрібні гобеленові квадрати, я намагаюсь вирватись із цупких рук, але світло і спокій огортають з усіх сторін. "В гості до Бога!"– думаю я і без жодного остраху поринаю у безвимірний простір. А у вухах (наростаюче, голосно, аж перетинки лопають!) звучить: "Давай, давай, ще трішечки, ну!". Ці слова, я знаю, не до мене. Тут, зовсім поруч, в неймовірних муках народжує своє перше, вистраждане нею дитя немолода вже жінка-лікар. Кажуть, вона дуже ризикує...

Коли я випірну із забуття з тим обпікаючим льодом на животі, перше, що почую, це тонкий писк її маляти. Але той її плач все одно не схожий на цей. Я виразно чую вимогливий крик якогось хлоп'яти. Гублячись у здогадах, раптом починаю розуміти, що це моя дитина. Мій хлопчик. Моє ангелятко. Він вигинається від крику у синій колясці, на вишитій гладдю подушечці, зв'язана по руках і ногах маленька людина, бо не може нічого з цим вдіяти (гени, спокута чужих гріхів, фатальне розташування зірок, людська гординя – надто туго затягнено цей вузол) – і ніхто до малюка не підходить. Тепер зрозуміло чому...

Напіводягнена, я збігаю східцями донизу в двір. Ще не холодно, але осінь вже нахабно дихає в скроні. Хіба можна восени так довго тримати надворі немовля? Залишивши на вулиці коляску, стрімголов злітаю сходами догори, притиснувши до грудей свій найцінніший скарб.

Треба чимскоріш увімкнути світло! Ні, навпаки – вимкнути! Бо ж ніхто ще не знає, що це моя дитина. А хлоп'я моє, певно, знає, бо миттю затихає. І сопе так смішно, так спокійно, засинаючи прямо на моїх руках. Дихання трохи важкувате (це у нього з народження, але не завадило б ще раз показати сина лікарю).

Цей сьогоднішній день – просто чудовий! Можна зупинити цю мить і оселитися в ній на­завжди, – але ж зловісні спогади вперто повер­таються сюди, аби нагадати тій, котра так швидко почала забувати: палата інтенсивної терапії – не вигадка, й ізольоване від світу синє лікарняне ліжко – теж не вигадка... Ось уже другу годину стирчить у вені голка крапельниці, а у пам'яті – вбивча жорстока фраза: "Не прийміть це близько до серця, але цієї дитини не буде... Ваша дитина мертва. Будемо штучно викликати пологи".

Я знову холону, згадуючи подробиці, і тупо риюсь у старих записах, шукаючи серед того непотребу найважливіше. "Артуре, Артусику!". Я дала йому це ім'я задовго до його появи у моєму житті – він не міг щезнути з нього безслідно, я ж чула, як він повертається у мені, як, граючись, штовхає мене у живіт. І тіло моє тому свідок...

Спритно ж вони обдурили нас. Виявляється, це так просто: вприснути в мозок частку неперевіреної інформації, змусити в це повірити… Та інтенсивна терапія почалася ще у 1986-му, а для багатьох (хто побував у самому пеклі) уже скінчилася... Я теж була там, вела репортаж, не знаючи, втім, усієї правди. Я не знала елементарного – що ношу під серцем дитя. То що вже казати про більше...

Цілком імовірно, що це не у мене, а зовсім в іншої жінки із зони відчуження був отой пізній токсикоз. (Пам'ятаю, я дуже хотіла сина – надто хотіла, щоб оце марення могло стати правдою). Але ж справа тепер не в тому...

Хтось покинув цю дитину посеред вулиці напризволяще. Комусь вона не потрібна. У когось не розривається серце від дитячого крику. Коли ж по моїх щоках течуть справжнісінькі сльози – це означає, що мені повернули мою дитину. Я знову готова їм все пробачити…

Але ми, як і раніше, сидимо без світла. Хлопчик мовчить, довірливо позираючи на мене сірими оченятами. Пелюшка, напевне, вже мокра, час вечері настав, а дитя моє все ще мовчить. Мале, а таке хитрюще. Відчуває, ластів'ятко. як воно зараз мені потрібне. Єдине, чого я боюсь – то це їхнього суду. ("Ваше ім'я? Чому ви викрали чужу дитину? Мотиви вашого вчинку? Коли у вас народилася і померла перша дитина? З якої причини завмер плід при наступній вагітності?)

Першим свідком у справі викраденої дитини буде, напевне, той перший лікар, який розливає слова, наче тепле пиво. Він ввічливо поправить окуляри і скаже, що справді у листопаді 1986-го року на світ передчасно з'явилася дівчинка, яка померла наступного дня після кесаревого розтину внаслідок еклампсії. Другим буде ще один лікар, який підтвердить: хлопчик був, але народився мертвим кілька років потому, в 1989-му. А третім свідком, можливо, стане моя однокурсниця, блакитноока Надія. Вона єдина, хто знає правду. Але чи скаже?..

Та грець із ними, з тими свідками…Мені зараз не до цього. Треба випрати пелюшку, на­годувати дитину. Судячи з усього, світло вмикати небезпечно, бо навпроти – ціла зграя вікон, що горять уночі вовчими очима… Але й у цій суцільній пітьмі не надто розженешся: після тієї страшної палати свою нову квартиру я ще погано знаю на дотик.

Доведеться ввімкнути телевізор. Я беру дистанційку – і тієї ж миті солодкий голос Надії відкидає мене до стіни, слухняна дійсність знову шикується в шеренгу, а телевізор жваво рапортує, порушуючи умовну тишу: "Пошуковою групою, за активної участі наших телерепортерів, знайдено викрадену дитину. Неабияк налякана мама малюка перебуває на шляху до четвертого відділення міліції. Особи викрадача встановити поки ще не вдалося. Є свідчення, що то була молода жінка. Не вдалося знайти і синьої коляски з вишитою подушечкою. Є версія, що викрадачці потрібна була, власне, не дитина, а добротні дитячі речі, які можна продати.".

...Я стою обличчям до стіни, в безсиллі стискаючи кулаки, і боюся глянути на дитяче ліжечко: а раптом там ніхто вже не мовчить?..

Неправда! Безсоромна брехня! Це у мене вкрали дитину, вкрали право народити її. Утім, це не той суд, не останній, й інстанція – не остання.

Повільно повертаючись обличчям до суворої дійсності, сумирно одягаючи її наручники, я йду назад до телевізора – до місця свого умовного ув’язнення. Та я не здамся їм так просто... Не марнуючи часу, шукатиму спосіб повернути свого сина – і цього разу не відступлюсь.

Але чомусь саме зараз я згадала, що казав той лікар, підносячи мене – важкохвору, напівсліпу – на дужих руках до вікна. Він казав, що заради майбутнього треба безболісно розпрощатися з минулим. І ні про що не жалкувати, і нікого не звинувачувати, прийнявши все як спокуту. Хтозна, може, це я сама колись збилась з дороги і блукаю у темряві й досі, якщо Зоря Полин освітила моє життя (тисячі наших життів!) гірким відблиском покари. А може, я й досі не знаю, що насправді слід шукати у цьому житті ?..

От чому завжди так важко знайти якусь частку провини в собі? Я шукаю цієї відповіді, а телевізор, захлинаючись, повідує світові останні новини, розмінюючи істину на простенькі факти. А втім, він не такий вже й наївний простачок. Особисто для мене він готує спеціальний заспокійливий засіб...

Тим часом дикторка, перебираючи сторінки, нервово поглядає в об'єктив, – ніби очікує моєї згоди (чи підтримки, чи підказки). Незручна пауза затягується, тому вона зопалу – голосом Надії – починає говорити бозна-що… Скоромовкою – про якісь військові операції, про миротворчі заходи сусідніх держав, про те, що давно вже не пише їй син... Звідки? З Афганістану? З Сербії? З Чечні?

Я починаю зрештою щось розуміти. Вли­ваючи у мій мозок ту солодкувату на смак інте­лектуальну рідину, вони хотіли підготувати мене до необхідності розлуки із сином. Я не повинна була перешкодити їм забрати його у мене. Ось для чого потрібні були ті ін'єкції, ті заспокійливі ліки, ті важкі мої форми хвороб. Але я перехитрю віднині їх всіх! Я вимикатиму телевізор у всі грядущі часи їхніх останніх новин. І ніхто не забере його у мене. Ніхто не ввійде до палати і не скаже: "Ваша дитина мертва".



Опубликовано: 10/03/2016 - 22:38 Проза, Татьяна Лаврова,

КОММЕНТАРИИ: 2  

114.03.2016oleg1957

ТАНЮ, ЦЕ ДУЖЕ ГЛИБОКА ПСИХОЛОГІЧНА ПРОЗА. СУЧАСНИЙ ЧИТАЧ НЕ ГОТОВИЙ ДО ТАКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. ТА Й ЧИ БУВ РАНІШЕ ГОТОВИЙ? МЕНІ ДУЖЕ ЦІКАВО БУЛО. ВІДКРИЛАСЬ БЕЗОДНЯ ЖІНОЧОЇ ДУШІ. СТРАШНО БУЛО ТУДИ ЗАЗИРНУТИ, АЛЕ ЦЕ ПОТРІБНО.


214.03.2016d14072017

олег...трудновато по украински.. вроде как и понятно.. но есть моменты.. в которых приходится останавливаться...
как перевести весь текст.. гугл онлайн переводит мало предложений



Обсуждение доступно только зарегистрированным участникам.