ГалереяАртклубТатьяна ЛавроваБлог ➝ ЗВІЛЬНЯЮЧИСЬ ВІД БОЛЮ

Татьяна Лаврова

(Tetiyev)
Регистрация:
05/10/2014

Альбомы автора

ЗВІЛЬНЯЮЧИСЬ ВІД БОЛЮ


Чемодан спакований. Часу обмаль, але його ніколи не вистачає, а щоб вчасно подумати про наслідки – й поготів. Не хотілося б, звичайно, спускатись до трамваю рудим перекошеним схилом, де в хащах занедбаних вирлооких будиночків ховаються сумні потвори. Адже можна спокійно збігти донизу за течією транспорту, вистукуючи каблучками легкий мотив.

Але ж і цими напрасованими берегами, які ніжно обіймали колись справжню красуню річку Глибочицю, походжають тепер діловиті костюми, вродливі сукні, самовпевнені блузони – всі вони ловлять в повітрі форель і мовчки зневажають мою звичку запізнюватись (яке нахабство – в розпалі літа не міняти торішньої шкіри!).

Тільки щасливий випадок зробить мене непоміченою в зграйці безтурботних шортів і тенісок, котрим – єдиним у світі! – не буде ніякого діла ні до мене, ні до мого потертого чемодана. Бо зверхні жіночі погляди, що сміливо відстоюють вторгнення нових віянь моди, завжди переслідують спідтиха і повільно добиваються свого: камінь підточується зсередини. А до всього – оця невгамовна стихія: дощ, град, аплодисменти... (Ми наче створюємо собі світ, який потім грає нами в азартні ігри).

Тож яка різниця, куди і як іти, – треба вирушати, бо чемоданчик мій чекає - не дочекається. Понуро, по-собачому поїдає мене розумними очима. Він і радий лишитися вдома: наїздився, послужив мені вірою й правдою, – але ж всередині метушаться зовсім нові (що за скандальне покоління!) речі: легінси, кардегани, стрейчі... Їм би – швидше, швидше! – побачити цей живий різнобарвний світ, бо інакше це їхнє коротке життя, та ще в такому зім'ято-складеному вигляді, – повне безглуздя.

(Хитра бестія! Ніякого терпіння у цих чемоданів… Ухитряється ж бо впасти на рівному місці, гепнути набитим черевом так, що злякана побита луна довго гасає спорожнілою кімнатою, нібито нарікаючи на безсердечність господарки, котра – купуючи речі! – ніколи їх не вдягає, віддаючи перевагу старим і знайомим).

Добре, хоч дамська сумочка розуміє мене з півслова. Вона й так береже мої таємниці довше, ніж вони того варті, то нащо їй нервувати? Крім того, вона належить до древнього роду старих речей, і тим все сказано. (Щоправда, іноді я про неї зовсім забуваю. Купуючи щось нове, так хвилююсь, що бідолаха залишається в магазині, поки якась жаліслива душа не кинеться мені навздогін з цим безногим створінням, до якого я так прив’язана). А скоріше, ця розв’язна сумка сама мене ігнорує, може, навіть трохи ревнує. Потайки вона ненавидить всі нові сумки, виставлені у вітринах, не любить розкидатись нашими грішми і довго мне-ться в руках, перш ніж віддати мені потрібну суму. "Я завжди вважала, що скарби царя Соломона не там, де їх шукають всілякі пройдисвіти, а на сторінці 629, – бурчить вона щоразу, рахуючи гроші. – Це все твій Кортасар, він тебе колись розорить. Я не забула ще збитків, завданих твоїм Маяковським; згадай-но, як ти наївно кинулась скуповувати флейти, на яких не вміла грати".

Я вищу, я зриваюсь на фальцет. (Марна річ, - бо й справді ніхто не дасть ніякої, ані найменшої скидки на те, що я жінка, слабке примхливе створіння, яке з роду в рід почуває пристрасть до заборонених плодів. А моє бажання зіграти, щоб виграти – взагалі глухий кут, нічого спільного з імпровізацією, котра вивертає назовні).

Але з усього видно, лавина вже в дорозі, і ніщо не завадить мені звалитися гнівним потоком на правду, яка мені не подобається: "Ти, полаковане чудовисько! А знаєш, чому ти не боїшся виглядати старомодною? Бо я не проміняю тебе ні на що, і ти користуєшся цим. А мені треба всіма силами освідчуватись в коханні до нинішнього віку, бо викине геть, та й буду потім…”. Само собою, зараз все залежить не від грошей, не від купленого на сьогодні білета, справа навіть не в тих його листах, а відповіді мої зовсім не мають значення. Мені просто нікуди їхати. Я все придумала: причини, наслідки, стимули, можливості – все!

Пробач, друже чемодане, вибачте, мої нові вечірні плаття, улюблені французькі шорти, кардегани… Вам світила б чудова кар’єра: закордони, ресторани, прийоми, – якби ота ефектна блондинка (на якій, до речі, все й так дуже гарно виглядає), – якби вона випередила мене. Але що зробиш...

Еволюція – складна штука, може, навіть трохи неіснуюча. Речам цього не зрозуміти. Гусениця, перетворюючись у метелика, так чи інакше доводить, що гидке і прекрасне міняються місцями лиш всередині якогось живого кокона. Не всі про це здогадуються.

Але ж чемодан мій знав. Знав і мовчав. Його обов'язок – мовчати! У цьому товстому коконі з металевими зіницями акуратно складені штучні крила, вже пристосовані до мінливостей жінки. Крапелька парфумів, перукарня за рогом, – і перетворення відбудуться, начебто без зусиль і втрат...

Треба швидше думати, бо час тече в різні боки, - а куди ж треба бігти, щоб встигнути? Потяг вже пішов, вічність, можливо, ще підожде (Творець має вражаюче терпіння щодо наших духовних блукань!); перукарня відкривається лише о п’ятнадцятій. А хто ж оцей боягузливий тип, який насмілився призначити мені зустріч опівдні? (Час мене влаштовує, можу ще встигнути).

Вдалий збіг обставин. Нарешті і я вже кудись поспішаю. Те, що мене вабить, – не просто цікавість, це передчуття. Жіночі погляди на мені не затримуються, бо що з мене візьмеш: в цій складній політиці впливів я дотримуюсь нейтралітету, тому мене й досі не розкусили.

Ще здалеку запримітивши дівчину в такому ж, як у мене, червоному светрі, в таких самих зелених брюках (а на додачу ця знайома жовта хустинка на шиї!), я переходжу на протилежний бік вулиці. Я тікаю, а вона невідступно мене переслідує. Ні, не може бути. Не хочу. Ніяких схожостей! Тільки мутації, тільки перетворення! “Це ж вітрина”, – каже вітрина. “То ж я”, – кажу собі з полегшенням і довго спостерігаю за рухливою світлою цяткою в небі. 

Дивно. Справжня таємниця польоту таїться не стільки в яскравих крильцях метелика, скільки в очах, якими він дивиться на світ і якими світ вдивляється в себе, як у дзеркало. Життя десь там, в глибині цього погляду: там страх, там радість, там гра і любов. Відображення дрібняться, мерехтять, – тепер треба дивитися уважно: така синя крапочка світла, така сильна! Час туди впадає і звідти витікає...

Світло – справжнє і обманливе – струмує з мільярдів очей. Так що не прикидайся бездушним створінням, окатий діду! Лети, – ось тобі свобода, розкривайся на льоту! Лети на тепле світло, на справжнє світло, і тоді всі крила, що у тебе там всередині, розкриються і вціліють, пане чемодане.



Опубликовано: 10/03/2016 - 22:37 Проза, Татьяна Лаврова,

КОММЕНТАРИИ: 0  


Обсуждение доступно только зарегистрированным участникам.